Крізь простір і час
За останнi кiлька десяткiв тисяч рокiв людина зробила кiлька значних крокiв для того, щоб зробити свiй свiт i меншим i, разом з тим, бiльшим.
Якби людина в доiсторичнi часи коли-небудь задалася метою обiйти всю нашу планету, то з чисто математичної точки зору вона б зробила це за час близько трьох рокiв. I лише за умови, що наша планета - це iдеально рiвна куля без морiв, океанiв, гiр, рiчок, болiт i тому подiбних перешкод. Але, якщо врахувати те, що по дорозi їй треба було б добувати собi їжу та одяг, обходити, чи й перепливати рiчки моря i океани, така задача в тi часи була практично нездійсненною для однiєї людини. На практицi ж для переходу до Північної Америки людству знадобилися цiлi народи i десятки поколінь. Після того, як людина приручила перших тварин, серед яких був кінь, якого можна було б осідлати i відправитися в подорож, цей уявний час обходу навколо Землі скоротився б удвічі, а то i втричі - до одного-двох років. Знову ж таки, якщо розглядати зовсім не реальну Землю, а кулю, яку треба перетнути по екватору. Задача, начебто так i залишилась практично нездійсненною, але люди стали пересуватися швидше. I це був один з перших стрибків у їхньому розвитку. З часом людина освоїла мистецтво плавання річками, морями, а пізніше й океанами. I от, настав той момент, коли подорож навколо Землі з теоретичної області перейшла у практичну: першими людьми, які об’їхали весь світ були Фернан Магелан та його команда. Точніше, тільки його команда. Подібно бiблiйному Мойсею він так i не дійшов того іспанського порту, звiдки прибув, загинувши по дорозi. I пiшло у них на це все тi ж таки три роки (1519-1522). Швидкiсть кораблiв тодi не дуже вiдрiзнялася вiд швидкостi пiшохода. 5-10 вузлiв (10-15 кiлометрiв на годину) - така була їхня межа. I, все ж таки, це вiдбулося. За чотири столiття потому свiт можна було б обiгнути вже за 80 днiв, якщо, звичайно, вiрити одному з перших письменникiв-фантастiв - Жюлю Верну. Зараз наша планета стала зовсiм маленькою i облетiти її можна за цiлих 16 годин. Можливо, у недалекому майбутньому з’являться суборбiтальнi гiперзвуковi лiтаки, якi скоротять цей час ще у кiлька разiв.
Наш свiт останнiм часом став дуже маленьким. Але, з часiв первiсної людини, яка бачила тiльки землю пiд ногами змiнилося теж багато чого. Ми почали дивитися у небо. Перше, що ми там побачили - це величезний небесний купол, по якому рухались Сонце, зiрки, Мiсяць i, звичайно ж, “блукаючi зорi” - планети. Невiдомо. хто першим задав питання “наскiльки далеко вони вiд нас?”, але відповідали на нього довго. На зорi свого iснування люди вважали, що всi небеснi тiла “плавають” по однiй величезнiй небесний сферi, одна половина якої знаходиться над пласкою Землею, а iнша - пiд нею. Так як зорi не змiнювали свого положення, незалежно вiд того, з якої точки планети на них не дивилися, подiбно до дерев на горизонтi, якi лишаються нерухомими для вершника, що мчить по степу, люди почали вважати, що ця сфера значно бiльша Землi. Тодi вона здавалася божественно-недосяжною. Згодом, цю сферу “роздiлили” на шiсть штук. Окрема для Сонця, та планет Меркурiя i Венери, окремi для Мiсяця, Марса, Юпiтера, Сатурна i окрема сфера для зiрок. У центрi цих сфер уявляли Землю. Така була система свiту за Птолемеєм. “вище тiльки боги, якi це все створили” подумали люди, захопленi видiленим мiсцем Землi серед цих сфер - у центрi. Проте, наука йшла вперед i за чотири столiття пiсля Птолемея свiт вiдкрив для себе ту сонячну систему, про яку ми знаємо i зараз - систему свiту Коперника. Центру в цьому свiтi уже не було. Було Сонце, навколо якого оберталися Земля та iншi планети. Саме ж Сонце пливло десь серед зiрок. I тут на перший план знову вийшло питання “а наскiльки ж далеко вiд нас цi планети i зiрки?”.
Коли ми обгинали Землю для того, щоб оцiнити, скiльки часу потрiбно на це витратити, ми користувалися швидкiстю пiшохода. Яку ж унiверсальну лiнiйку для швидкостей ми вiзьмемо зараз? Можна спробувати швидкiсть поширення свiтла. Воно рухається настiльки швидко, що облетить нашу планету по екватору за якiсь п'ятнадцять сотих секунди. Якщо скористатися подiбною лiнiйкою i далi, то, вимiрюючи час, який пролетить свiтло до нас вiд Сонця, отримаємо приблизно 8 хвилин. Тож, якщо подивитися на Сонце, ми бачимо це світило не таким, яке воно насправдi, а таким, яке воно було 8 хвилин тому. Якщо ж розгорнути нашу Землю подiбно географiчнiй мапi, треба було б поставити в один ряд 320 таких мап, щоб вони протягнулися до самого Сонця. Ця вiдстань, вiд Землi до Сонця була названа астрономiчною одиницею. Щоб уявити розмiри нашої Сонячної системи, можна сказати, що вiдстань до Урану, найдальшої вiд Сонця планети, удвадцятеро бiльша. Тож свiтло летiтиме туди бiльше двох з половиною годин. Проте, за Ураном є ще пояс астероїдiв, який зветься пояс Койпера. Там уже немає планет. Лише шматки сухого, мокрого та рiзного iншого льоду. А за цим поясом слiдує ще один - хмара Оорта. I цей пояс, ця хмара, складається лише з комет. Потiм iдуть зовсiм дрiбнi хмарки молекул та атомiв, якi закiнчуються на вiдстанi десь біля 100 астрономiчних одиниць вiд Сонця. Далеко. А коли ж починаються зiрки? Вони - ще далi. Якщо свiтлу потрiбно бiля 8 годин, щоб долетiти до меж нашої Сонячної системи, то тому ж таки свiтлу треба бiльше чотирьох рокiв, щоб долетiти вiд нас до найближчої зiрки, яка так i називається, proxima - “найближча”.
Яким словом це все можна назвати? ВЕЛИЧЕЗНИЙ! Але, якось погано все це уявляється. Може знову повернутися до людських крокiв? Зробимо краще. Спробуємо порахувати, скiльки потрiбно було часу найшвидшому пристрою, який змогла насьогоднi зробити людина, щоб долетiти до меж Сонячної системи. Це цiлих два пристрої - мiжпланетнi станцiї, якi звуться “Вояджер 1” та “Вояджер 2”. З Землi вони стартували у 1977 роцi i полетiли у глибокий космос без можливостi колись повернутися назад. Справжнi мандрiвники Всесвiту. I от, вони добралися до меж Сонячної системи лише у 2010. На подорож пiшло цiлих 33 роки. Лише 20319 року (так, тут нема помилок) “Вояджер 2” наблизиться до цiєї найближчої Проксiми на мінімальну дистанцію. I знову ж, вiдстанi й промiжки часу - ВЕЛИЧЕЗНI, та, все-одно, погано уявляються!
Що ж, можна спробувати щось бiльш наглядне. Уявiмо собi Землю у виглядi... хм... морської пiщинки. Тодi наше Сонце, якщо зберегти пропорцiї, буде за розмiрами з м’ячик для настiльного тенiсу. Якщо цей м’ячик покласти на край столу, то Земля буде на іншому краю цього столу, а Уран - десь у передпокої. Де ж тодi буде така сама зiрка-м’ячик пiд назвою Проксiма? Якщо помiстити наше сонце-м’ячик у звичайнiй київськiй квартирi, звiдки я пишу цi рядки, то Проксiму треба буде розмiщувати десь... у Лондонi! Саме тому до зірок так важко добратися. Найбільший земний космічний корабель буже піщинкою на піщинці-Землі, який муситиме подорожувати з Києва до Лондона - і це тільки, якщо ми захочемо дістатися найближчої зірки. А решта? А інші галактики?..
...I знову це ВЕЛИЧЕЗНЕ!!! Ну, нiкуди вiд нього не дiнешся. Так наш розум з прадавнiх часiв до наших днiв зробив цей свiт малесеньким i, водночас, величезним! Таким, у якому уявляєш себе лише пiщинкою на пiщинцi, лише зоряним пилом у масштабах Всесвiту. Та не варто забувати, що це все стосується тiльки наших тiл. Наш розум, наша фантазiя дозволяє нам знайти i уявити цi вiдстанi, швидкостi I це, робить нас значно бiльшими, нiж просто набiр молекул пiд iменем “Саша”, “Коля” чи “Настя”. Значно бiльшими за всю цю пiщинку пiд назвою планета Земля. Тож, завойовуючи цей свiт варто пам’ятати, що ви станете володарем максимум однiєї пiщинки серед трiльйонiв iнших таких же пiщинок. Мрiючи ж, дослiджуючи i вiдкриваючи ви прокладаєте дорогу, яка розстеле перед вашими ногами увесь Всесвiт.
Київ, 24 лютого 2013
Shared by Creative Commons BY-NC-SA 3.0 or later http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/3.0/
Якби людина в доiсторичнi часи коли-небудь задалася метою обiйти всю нашу планету, то з чисто математичної точки зору вона б зробила це за час близько трьох рокiв. I лише за умови, що наша планета - це iдеально рiвна куля без морiв, океанiв, гiр, рiчок, болiт i тому подiбних перешкод. Але, якщо врахувати те, що по дорозi їй треба було б добувати собi їжу та одяг, обходити, чи й перепливати рiчки моря i океани, така задача в тi часи була практично нездійсненною для однiєї людини. На практицi ж для переходу до Північної Америки людству знадобилися цiлi народи i десятки поколінь. Після того, як людина приручила перших тварин, серед яких був кінь, якого можна було б осідлати i відправитися в подорож, цей уявний час обходу навколо Землі скоротився б удвічі, а то i втричі - до одного-двох років. Знову ж таки, якщо розглядати зовсім не реальну Землю, а кулю, яку треба перетнути по екватору. Задача, начебто так i залишилась практично нездійсненною, але люди стали пересуватися швидше. I це був один з перших стрибків у їхньому розвитку. З часом людина освоїла мистецтво плавання річками, морями, а пізніше й океанами. I от, настав той момент, коли подорож навколо Землі з теоретичної області перейшла у практичну: першими людьми, які об’їхали весь світ були Фернан Магелан та його команда. Точніше, тільки його команда. Подібно бiблiйному Мойсею він так i не дійшов того іспанського порту, звiдки прибув, загинувши по дорозi. I пiшло у них на це все тi ж таки три роки (1519-1522). Швидкiсть кораблiв тодi не дуже вiдрiзнялася вiд швидкостi пiшохода. 5-10 вузлiв (10-15 кiлометрiв на годину) - така була їхня межа. I, все ж таки, це вiдбулося. За чотири столiття потому свiт можна було б обiгнути вже за 80 днiв, якщо, звичайно, вiрити одному з перших письменникiв-фантастiв - Жюлю Верну. Зараз наша планета стала зовсiм маленькою i облетiти її можна за цiлих 16 годин. Можливо, у недалекому майбутньому з’являться суборбiтальнi гiперзвуковi лiтаки, якi скоротять цей час ще у кiлька разiв.
Наш свiт останнiм часом став дуже маленьким. Але, з часiв первiсної людини, яка бачила тiльки землю пiд ногами змiнилося теж багато чого. Ми почали дивитися у небо. Перше, що ми там побачили - це величезний небесний купол, по якому рухались Сонце, зiрки, Мiсяць i, звичайно ж, “блукаючi зорi” - планети. Невiдомо. хто першим задав питання “наскiльки далеко вони вiд нас?”, але відповідали на нього довго. На зорi свого iснування люди вважали, що всi небеснi тiла “плавають” по однiй величезнiй небесний сферi, одна половина якої знаходиться над пласкою Землею, а iнша - пiд нею. Так як зорi не змiнювали свого положення, незалежно вiд того, з якої точки планети на них не дивилися, подiбно до дерев на горизонтi, якi лишаються нерухомими для вершника, що мчить по степу, люди почали вважати, що ця сфера значно бiльша Землi. Тодi вона здавалася божественно-недосяжною. Згодом, цю сферу “роздiлили” на шiсть штук. Окрема для Сонця, та планет Меркурiя i Венери, окремi для Мiсяця, Марса, Юпiтера, Сатурна i окрема сфера для зiрок. У центрi цих сфер уявляли Землю. Така була система свiту за Птолемеєм. “вище тiльки боги, якi це все створили” подумали люди, захопленi видiленим мiсцем Землi серед цих сфер - у центрi. Проте, наука йшла вперед i за чотири столiття пiсля Птолемея свiт вiдкрив для себе ту сонячну систему, про яку ми знаємо i зараз - систему свiту Коперника. Центру в цьому свiтi уже не було. Було Сонце, навколо якого оберталися Земля та iншi планети. Саме ж Сонце пливло десь серед зiрок. I тут на перший план знову вийшло питання “а наскiльки ж далеко вiд нас цi планети i зiрки?”.
Коли ми обгинали Землю для того, щоб оцiнити, скiльки часу потрiбно на це витратити, ми користувалися швидкiстю пiшохода. Яку ж унiверсальну лiнiйку для швидкостей ми вiзьмемо зараз? Можна спробувати швидкiсть поширення свiтла. Воно рухається настiльки швидко, що облетить нашу планету по екватору за якiсь п'ятнадцять сотих секунди. Якщо скористатися подiбною лiнiйкою i далi, то, вимiрюючи час, який пролетить свiтло до нас вiд Сонця, отримаємо приблизно 8 хвилин. Тож, якщо подивитися на Сонце, ми бачимо це світило не таким, яке воно насправдi, а таким, яке воно було 8 хвилин тому. Якщо ж розгорнути нашу Землю подiбно географiчнiй мапi, треба було б поставити в один ряд 320 таких мап, щоб вони протягнулися до самого Сонця. Ця вiдстань, вiд Землi до Сонця була названа астрономiчною одиницею. Щоб уявити розмiри нашої Сонячної системи, можна сказати, що вiдстань до Урану, найдальшої вiд Сонця планети, удвадцятеро бiльша. Тож свiтло летiтиме туди бiльше двох з половиною годин. Проте, за Ураном є ще пояс астероїдiв, який зветься пояс Койпера. Там уже немає планет. Лише шматки сухого, мокрого та рiзного iншого льоду. А за цим поясом слiдує ще один - хмара Оорта. I цей пояс, ця хмара, складається лише з комет. Потiм iдуть зовсiм дрiбнi хмарки молекул та атомiв, якi закiнчуються на вiдстанi десь біля 100 астрономiчних одиниць вiд Сонця. Далеко. А коли ж починаються зiрки? Вони - ще далi. Якщо свiтлу потрiбно бiля 8 годин, щоб долетiти до меж нашої Сонячної системи, то тому ж таки свiтлу треба бiльше чотирьох рокiв, щоб долетiти вiд нас до найближчої зiрки, яка так i називається, proxima - “найближча”.
Яким словом це все можна назвати? ВЕЛИЧЕЗНИЙ! Але, якось погано все це уявляється. Може знову повернутися до людських крокiв? Зробимо краще. Спробуємо порахувати, скiльки потрiбно було часу найшвидшому пристрою, який змогла насьогоднi зробити людина, щоб долетiти до меж Сонячної системи. Це цiлих два пристрої - мiжпланетнi станцiї, якi звуться “Вояджер 1” та “Вояджер 2”. З Землi вони стартували у 1977 роцi i полетiли у глибокий космос без можливостi колись повернутися назад. Справжнi мандрiвники Всесвiту. I от, вони добралися до меж Сонячної системи лише у 2010. На подорож пiшло цiлих 33 роки. Лише 20319 року (так, тут нема помилок) “Вояджер 2” наблизиться до цiєї найближчої Проксiми на мінімальну дистанцію. I знову ж, вiдстанi й промiжки часу - ВЕЛИЧЕЗНI, та, все-одно, погано уявляються!
Що ж, можна спробувати щось бiльш наглядне. Уявiмо собi Землю у виглядi... хм... морської пiщинки. Тодi наше Сонце, якщо зберегти пропорцiї, буде за розмiрами з м’ячик для настiльного тенiсу. Якщо цей м’ячик покласти на край столу, то Земля буде на іншому краю цього столу, а Уран - десь у передпокої. Де ж тодi буде така сама зiрка-м’ячик пiд назвою Проксiма? Якщо помiстити наше сонце-м’ячик у звичайнiй київськiй квартирi, звiдки я пишу цi рядки, то Проксiму треба буде розмiщувати десь... у Лондонi! Саме тому до зірок так важко добратися. Найбільший земний космічний корабель буже піщинкою на піщинці-Землі, який муситиме подорожувати з Києва до Лондона - і це тільки, якщо ми захочемо дістатися найближчої зірки. А решта? А інші галактики?..
...I знову це ВЕЛИЧЕЗНЕ!!! Ну, нiкуди вiд нього не дiнешся. Так наш розум з прадавнiх часiв до наших днiв зробив цей свiт малесеньким i, водночас, величезним! Таким, у якому уявляєш себе лише пiщинкою на пiщинцi, лише зоряним пилом у масштабах Всесвiту. Та не варто забувати, що це все стосується тiльки наших тiл. Наш розум, наша фантазiя дозволяє нам знайти i уявити цi вiдстанi, швидкостi I це, робить нас значно бiльшими, нiж просто набiр молекул пiд iменем “Саша”, “Коля” чи “Настя”. Значно бiльшими за всю цю пiщинку пiд назвою планета Земля. Тож, завойовуючи цей свiт варто пам’ятати, що ви станете володарем максимум однiєї пiщинки серед трiльйонiв iнших таких же пiщинок. Мрiючи ж, дослiджуючи i вiдкриваючи ви прокладаєте дорогу, яка розстеле перед вашими ногами увесь Всесвiт.
Київ, 24 лютого 2013
Shared by Creative Commons BY-NC-SA 3.0 or later http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/3.0/
Коментарі
Дописати коментар